Роман Головащенко – чемпіон світу і Європи, триразовий інтерконтинентальний чемпіон з боксу. Виріс у сім’ї майстрів спорту і пішов по стопах батьків-чемпіонів.
Роман Головащенко почав займатися спортом у п’ять років. З тих пір бокс став невід’ємною частиною його життя, і жодного разу за 25 років своєї кар’єри боксер не пожалкував про свій життєвий вибір. Команда «Деньги плюс» поспілкувалася з Романом і дізналася, чи хоче він бачити своїх дітей у великому спорті, розпитала про найбільш знакові поєдинки та особливості підготовки до боїв.
За мене цей вибір зробили батьки. За часів мого народження за допомогою УЗД ще не можна було визначити стать дитини. Коли мама була вагітна мною, тато приніс дві пари боксерських рукавичок і сказав, що у нього буде два сина-боксера. Так воно і вийшло. Мій молодший брат, як і я – боксер, дев’ятиразовий чемпіон України, був п’ятим на Чемпіонаті світу і Європи.
Після молодіжного Чемпіонату світу в Марокко мені надійшло дві пропозиції перейти боксувати в категорію професіоналів. Але у 18 років мене долали сумніви, здавалося, що ще боксувати і боксувати в «любителях». Державного фінансування на той момент не було, і переді мною постав вибір: або переходити в «профі», або взагалі зав’язувати зі спортом і шукати свій шлях поза боксом. Все-таки я вирішив спробувати себе в «профі». Тоді в боксі було таке правило: що якщо ти проводиш хоч один бій в категорії професіоналів, то в «любителі» не маєш права повернутися. На перегляді і спарингах я всім сподобався, і мене вирішили подивитися в змагальній атмосфері під тиском публіки і залу. Домовилися, що я проведу бій, але не під своїм прізвищем. Це повинен був бути спаринг-офіційний перегляд. За дві години до бою мені сказали, що так зробити не вийде. І знову мені потрібно було вибирати: виграти бій, отримати контракт і залишитися в «профі» або програти, повернутися додому і попрощатися з боксом. І я виграв – і отримав контракт.
Пам’ятаю, що було відчуття виконаного обов’язку. Я зробив те, що хотів і чого від мене чекали. Потім вже – почуття радості. В принципі, ці почуття я відчуваю після кожного поєдинку – радість і подяку всім, хто причетний до моєї перемоги і молиться за мене.
У мене був дуже важкий бій у 2013 році в Азербайджані у суперважкій вазі за титул WBC-A. Знаковим він став не через титул, а більше через поєдинок. Моїм суперником був дійсно досвідчений і сильний боксер Якуп Саглам, у якого на той момент було 32 бої, і з них тільки 2 – поразки. У п’ятому раунді я зламав праву руку, і весь бій добоксовував зі зламаною. Тоді я виграв і щось довів, в першу чергу, самому собі.
У професійному боксі є таке поняття, як «титульний бій». У поєдинку за титул Інтерконтинентального чемпіона моїм суперником був німець Каї Курзава, набагато старший і досвідченіший за мене в «профі». З цим боєм проблем не було, ми дуже інтенсивно готувалися, і я здобув перемогу над ним нокаутом у другому раунді.
Фізична підготовка, робота зі штангою і «функціоналка» присутні весь час, ця робота не закінчується ніколи. Просто перед боєм акцент зміщується на боксерську роботу. До бою ми готуємося десь 2– 2,5 місяці, буває місяць. Дивлячись, який поєдинок.
Хотіли б ви, щоб Ваші діти теж будували кар’єру у великому спорті?
Моєму синові Давиду 3 роки, і я дуже хочу, щоб він став спортсменом. Він знаходиться зі мною і моєю дружиною в спортзалі з двомісячного віку. Вже відчуває себе тут, як риба в воді. (Посміхається) Після пологів дружина повернулася на тренування в зал, нам не було з ким залишати сина, і ми стали брати його з собою.
Тобто тато долучає своїм прикладом всю сім’ю до спорту?
Звичайно. Тільки так і тільки своїм прикладом. Можна розповідати і переконувати робити щось, але самому не виконувати цього. Дитина тоді тобі не повірить. Він буде робити саме те, що робиш ти. Моєму синові подобається спортзал, але я б не хотів, щоб це стало його професійним вибором. Я б йому цього не радив, у всякому разі. Але якщо він вибере саме цей шлях, я його підтримаю. І який би шлях він не вибрав, я завжди буду поруч з сином.
У тренерській діяльності я себе не бачу, у мене трохи інші пріоритети. А молодим хлопцям я бажаю ставити перед собою мету. Іякщо ця мета дійсно варто того, то від багатьох речей доведеться відмовитися. Від багато чого з того, що здається благами і є у однолітків. Прийде час, коли все стане на свої місця, і той, хто обрав спорт, нічого не втратить.
Чи були у вашій спортивній кар’єрі моменти, коли було важко і хотілося кинути спорт?
Ні, таких моментів в моєму житті не було. Ось двадцять п’ятий рік моєї спортивної діяльності йде, і я ні разу не замислювався про те, щоб зав’язати з цим. Є мета, вона поки що не досягнута, тому до завершення кар’єри ще далеко. Причому я ніколи не розумів хлопців, які «перестрибують» з однієї діяльності на іншу. Якщо берешся за щось, то повинен довести справу до логічного завершення. У всякому разі, докласти всіх зусиль, на які здатний. Якщо навіть не вийде, тоді хоча б не буде прикро: ти знаєш, що виклався навіть не на 100, а на 110 %.
Стати абсолютним чемпіоном світу. А планів, в принципі, багато. Для початку це буде бій за титул чемпіона світу за версією IBO, можливо, потім захист і об’єднання. Подивимося, як буде складатися ситуація взагалі в професійному боксі і у важкій вазі. Є у мене дитяча мрія – побоксувати у суперважкій вазі. І якщо я отримаю бажаний титул, є ймовірність, що буду переходити в суперважку вагу.
Так, скоро в Азербайджані пройде бій за титул Чемпіона світу за версією IBO. Моїм суперником стане переможець бою, який відбудеться 3 березня. Це буде поєдинок між українцем Дмитром Кучером і чинним Чемпіоном світу Кевіном Лерен з ПАР. Я буду боксувати з тим з них, хто переможе.