Яким буде ринок праці через 10-20 років, ми не знаємо: суспільство поки в процесі трансформації. Але батьки тих, кому сьогодні від двох до десяти, вже розуміють: дітей треба вчити не тому і не так, як раніше – звідси бурхливий ріст ринку української дитячої додаткової освіти. Які на ньому помітні тренди?
Всі бояться світової кризи. Але станеться вона чи ні – дошкільна й додаткова освіти не залежатимуть від економічної ситуації, яка б вона не була: батьки продовжать вкладатися в розвиток дітей. А в періоди нестабільності, стагнації, спадів – почнуть навіть більше інвестувати в освіту дітей, щоб підвищити їх майбутню конкурентоспроможність на ринку праці. Так що попит на освітні послуги в цьому сегменті буде тільки рости.
Зараз ще конкуренція в цій сфері не така сильна, хіба що в дитячих садах намагаються щось робити, але, як правило, безсистемно і безконтрольно. В основному дошкільні держустанови виконують функцію нагляду за дітьми, поки батьки на роботі. Але в цілому держава стрімко йде з дошкільної освіти. Їй не до маленьких дітей. А даремно. Адже, як вважають багато психологів, саме у віці до 6 років в дитини закладається життєва програма. Цю функцію і може взяти на себе бізнес, заповнивши збезлюднену нішу.
Які тенденції ми бачимо у світі? За даними Міносвіти, у 2018 році додаткову освіту отримували 74% українських дітей від 5 до 18 років. У США, наприклад, – 65% школярів. Цікаво, що там обороти в цій галузі падають в середньому на 0,5% на рік, але це тема вже для іншої розмови.
Між нашим і західним освітніми ринками є кілька ключових, на мій погляд, відмінностей. У США дітей записують в різні гуртки не раніше 7-8 років. У нас же, завдяки батьківському менталітету, котрий склався ще в радянські часи (“Знання – сила”!), діти починають займатися вже з 3-4-річного віку. І навантаження в таких студіях у нас, як правило, вище, а вартість занять в кілька разів нижче, ніж на Заході. Це, так би мовити, «господині на замітку».
Сьогодні потрібні не стільки знання, скільки розуміння, що з ними робити. Отримати знання стало легко, а розпорядитися ними з розумом, зв’язати воєдино те, що раніше ніхто не пов’язував, знайти нові завдання і рішення – важко. Це як в комп’ютері: є пам’ять ресурсна, а є оперативна. Оперативна пам’ять людини – це здатність комунікувати з зовнішнім світом, отримувати з нього інформацію, аналізувати її, приймати рішення, що набагато важливіше, ніж просто зберігати якийсь обсяг інформації. Це як і в житті взагалі: якщо раніше було важливо мати в родині машину, то зараз набагато важливіше мати доступ до машини – не в родині, а взагалі скрізь. Це дає нам шерінг-економіка, яка, до речі, теж вимагає перебудови мислення.
На перше місце виходить уміння добути інформацію, а це робота з гаджетами. Батьки повинні зрозуміти, що у дитини не можна забирати гаджети, але треба змінити вектор їх використання. Смартфон або планшет – це не замінник мозку або помічник у вбиванні часу (нібито відпочинок), не спосіб “заткнути” дитину, щоб не набридала. Гаджет – перш за все інструмент, за допомогою якого дитина може щось поліпшити, інструмент для якогось корисної справи. Не гаджет робить дитину щасливою, а справа, яка їй цікава. Гаджет – не ворог, не замінник реального світу, а друг, помічник, підсилювач здібностей дитини. Але все-таки співвідношення онлайну і оффлайну в освіті має бути на користь оффлайну, приблизно 30/70.
Не менш важливе й вміння комунікувати. У світі завжди був дефіцит освіти, яку людина отримує серед рівних собі, тобто, кажучи сучасною мовою, в сприятливому освітньому середовищі. «А цю правду, дітки, за тисячу вже років зметикували наші предки …» Як відомо, де навчався Пушкін, – в Царскосільскому ліцеї. Так, це був привілейований навчальний заклад, але туди не набирали вундеркіндів. І викладали там НЕ генії. Так чому ж за недовгу історію свого існування (всього-то 32 роки) ліцей випустив стільки відомих особистостей, які відбулися в різних галузях знань, мистецтв і державного управління? Тому що сама система навчання і спілкування там була побудована так, що діти вчилися не тільки за партою, а й один в одного, вони як би «перехресно запилювати» один одного. Ліцей запам’ятався їм як простір небувалої свободи, творчості, дружби, а не місце отримання деякого обсягу знань, які, з усім тим, давали їм фахівці своєї справи. До речі, відмінною рисою ліцею була заборона тілесних покарань.
Тут ми підходимо до того, що спосіб передачі знань не менш важливий, ніж самі знання. Два ключові моменти: передавати їх можна онлайн (і потрібно), а ось працювати з дитиною оффлайн повинен педагог, у якого не розуму палата, а добра палата. Ласка привертає людину до самої себе, дає їй потужний стимул для розвитку.
Чому важливо вкладатися в освіту дитини саме у віці від 3 до 10 років? Дуже багато залежить від вчителя, його терпіння і доброти. І тут простіше досягти результатів, оскільки після 5-го класу вже йде розподіл вчителів з предметів, дітям впоратися б з величезною масою домашніх завдань, які там заняття за інтересами… Втиснутися додатковій освіті в 5-11 класи важко, для цього потрібно висмикнути дитини зі шкільного процесу. Тут бізнесу вже складніше чогось навчити – це ж не одне заняття, це довго.
Чим більше розкриється дитина до школи та в «початківці», тим краще, легше, простіше їй буде потім. Знайти точку опори через розкриття здібностей або навіть талантів дитини – головне завдання вчителів. Але знайти талант мало, його треба ростити в собі, а для цього потрібно любити вчитися.
Якщо у дитини знаходиться якась здатність, то йдуть недоліки – жадібність, шкідливість, скандальність, йде негатив. У неї з’являється внутрішній стрижень. Умовно кажучи, святе місце порожнім не буває. Просто забороняти погане – можна, але це неефективно. Воно, зазвичай, діє так: якщо в голові та в душі порожньо (тобто талант не виявлено), то прийде всяка нісенітниця. А талановита кожна дитина, це аксіома, тільки треба знайти, в чому допомогти їй. І хороше, цікаве потягне за собою характер.
Грати з комп’ютером в шашки й вигравати можна, можна скласти екзамени на сто балів, натренувавшись ставити галочки правильно. Але це мета освіти для вашої дитини? Їй перш за все треба стати пристойною й конкурентоспроможною людиною. Ніякі гаджети самі по собі цього не дадуть. І ніякі багаті батьки цього не дадуть, вирішивши проблему вступу до вишу на комерційній основі. Батьки повинні зараз замислитися, як конвертувати свої кошти в те, щоб дитина могла стати щасливою і не залежати від їх грошей в майбутньому. Скільки б їх не було, вони можуть в будь-який момент зникнути. Не машину дитині батько повинен купити, щоб зробити її щасливим. Я не проти машини, природно. Але і з машиною ти можеш бути нещасним, якщо ти не знаєш, для чого вона тобі (вона ж теж інструмент, як і гаджет, а інструмент щасливим не робить), якщо тебе не навчили, як знайти собі справу до душі, не показали, як розкритися світу, як реалізувати себе.
