Про материнство Марія Виноградова говорить без ідеалізації, але з великою ніжністю. Для неї роль мами — це не лише турбота про дитину, а щоденна присутність, емоційна включеність і свідомий вибір бути поруч.
Вона згадує власне дитинство, переосмислює життєвий вибір своєї мами й чесно говорить про те, що хоче передати доньці Майї: свободу мислення, право на голос, відчуття безпеки та силу родинного зв’язку.
Це інтерв’ю — про три покоління жінок, різні моделі щастя, материнство без міфу про ідеальність і любов, яка з роками стає глибшою, точнішою і дорослішою.
Як змінилося ваше розуміння материнства з моменту, коли ви були донькою, до моменту, коли самі стали мамою — і які сенси залишилися незмінними?
Коли я була дитиною, мені здавалося, що моя мама “не працює”, бо вона майже завжди була вдома. У неї були спроби займатися робочими справами, але зрештою вона поверталася до сім’ї, і тоді я не до кінця розуміла, скільки насправді стоїть за цією щоденною присутністю мами поруч.
Ставши мамою, я зрозуміла одну дуже важливу річ: материнство — це повноцінна робота. Можливо, навіть найважливіша робота в житті жінки, у якої є дитина.
Я усвідомила, скільки часу, енергії та внутрішнього ресурсу потрібно, щоб дати дитині найкраще. І цей час потрібно не “знаходити”, а свідомо виділяти, забираючи його від чогось іншого у своєму житті.
Коли дитина маленька — це фізична присутність: носити на руках, годувати, вкладати спати, доглядати. Але коли вона підростає, з’являється інша, не менш важлива частина материнства — глибоке спілкування, дружба, підтримка її інтересів, спільний час, розмови, поїздки на заняття, моменти, коли я поруч і по-справжньому включена в її життя.
І якщо в ранньому віці частину побутових речей можуть допомагати робити няня чи бабуся, то емоційний зв’язок, довіра і ця справжня близькість між мамою і дитиною — це вже те, що неможливо перекласти на чиїсь інші плечі. Це моя відповідальність.
А незмінним для мене залишився головний сенс материнства — любов і відчуття безпеки, яке мама дає своїй дитині. Просто з віком я зрозуміла, скільки сили і щоденної праці стоїть за цією любов’ю.
Найбільшу різницю я бачу у відчутті свободи.
Моя мама виросла в Радянському Союзі. Це був світ із великою кількістю обмежень — не лише зовнішніх, а й внутрішніх. Світ здавався великим, складним і часто недоступним.
Я народилася ще в СРСР, але фактично росла вже в 90-х — у час змін, відкриття кордонів, нових можливостей і поступового відчуття, що ти можеш обирати своє життя самостійно.
А моя донька Майя народилася вже в абсолютно іншій реальності — у світі гаджетів, AI, інтернету, глобального мислення і технологій, які для попередніх поколінь здавалися фантастикою. Для неї світ відкритий за замовчуванням.
І я бачу, наскільки по-різному кожне покоління відчуває себе в цьому світі. Порівняно з моєю мамою, я почуваюся значно вільнішою. Але моя донька — ще вільніша за мене. У її сприйнятті менше страхів, внутрішніх рамок і обмежень. Вона значно природніше сприймає думку, що може жити, навчатися, працювати чи реалізовувати себе будь-де у світі.
Мені здається, головна різниця між нашими поколіннями — не в цінностях чи почуттях. Любов, турбота, бажання бути щасливими залишаються незмінними. Різниця — у відчутті світу і власних можливостей у ньому.
Є речі, які я свідомо вирішила не передавати своїй доньці, навіть попри те, що сама на них виросла. Думаю, майже все наше покоління виховувалося на радянських і пострадянських установках — “не висовуйся”, “будь як усі”, “тихіше їдеш — далі будеш”, “ініціатива карається”, “що люди скажуть”.
Ці фрази роками формували в людях страх проявляти себе, бути помітними, сміливими, амбітними.
Я теж це чула в дитинстві. Але дуже вдячна собі за те, що в якийсь момент усе ж дозволила собі “висунутися” — жити так, як хочу я, а не так, як “зручно” для інших.
Тому це точно те, чого я не хочу передавати своїй доньці. Я вважаю, що дитина має право пробувати різні напрямки, шукати себе, змінювати інтереси, помилятися і через це краще розуміти, ким вона є насправді.
А з того, що я свідомо передаю їй, — це цінність родини і зв’язку між поколіннями. Для мене дуже важливо, що в неї теплі стосунки з бабусею, дідусем, що вона встигла мати зв’язок із прабабусею.
Я хочу, щоб вона знала: родина — це про підтримку і безпечний простір, де тебе люблять таким, яким ти є.
І, мабуть, найголовніше — я хочу, щоб вона росла з відчуттям, що її голос має значення, а її особистість не потрібно ховати чи зменшувати, щоб бути “зручною” для світу.
Мені здається, тут питання не стільки в публічності чи міжнародному ритмі життя, скільки в балансі між професією і родиною. У всіх мам різна робота, і різниця лише в тому, як і де вони проводять свій час поза домом.
Мені дуже пощастило, тому що справа, якою я займаюся, приносить мені справжнє задоволення. Так, вона може втомлювати, бути емоційно чи фізично складною, але я ніколи не сумнівалася, що займаюся саме тим, що люблю.
І я вважаю великою нагородою знайти в житті справу, яка тебе по-справжньому радує.
Для мене важливо, що моя донька це бачить. Вона бачить не просто маму, яка багато працює, а маму, яка отримує задоволення від своєї роботи, від людей, від процесу, від того, що створює.
І мені хочеться вірити, що це формує в ній дуже правильне відчуття: робота може бути не лише про гроші чи обов’язок, а й про задоволення, сенс і реалізацію.
Я б дуже хотіла, щоб вона теж знайшла свою справу — те, від чого “горять очі”. Бо коли ти займаєшся тим, що любиш, і ще й можеш завдяки цьому будувати своє життя — це справді особливе відчуття.
А точкою опори для мене все одно залишається родина. Попри всі події, перельоти, зустрічі та вечори, саме дім повертає мене в стан “тут і зараз”.
Я можу прийти дуже пізно після івенту, обійняти доньку, вдихнути запах її волосся — і це моментально мене заземляє. У такі моменти я дуже чітко розумію, що саме вона є однією з моїх головних точок опори в житті.
Напевне, найбільше я переосмислила саме мамин вибір способу життя.
Коли я росла, мені здавалося, що мама “просто сидить вдома”. І тоді я сприйняла це як модель, від якої хочу максимально віддалитися. Я дуже рано вирішила для себе, що точно буду самостійною, незалежною, працюватиму і реалізовуватимуся професійно.
Я почала працювати ще з другого курсу університету, і відтоді в моєму житті майже не було періодів без роботи.
І тільки вже ставши дорослою жінкою та мамою, я подивилася на мамину історію зовсім по-іншому. Я зрозуміла, що це не було “відсутністю амбіцій” чи слабкістю. Це був її усвідомлений вибір.
Вона справді хотіла такого життя: щоб чоловік працював, забезпечував сім’ю, а вона могла займатися домом, мною, своїм комфортом і жити у спокійному для себе ритмі.
І найцікавіше, що вона зуміла побудувати ці стосунки так, що, попри фінансову залежність від чоловіка, між ними завжди залишалися любов, повага і партнерство. Я ніколи не бачила знецінення чи претензій у її бік через те, що вона не працювала.
Раніше я цього не помічала, бо дивилася на все через власну призму. Мені здавалося, що щастя обов’язково пов’язане з постійним рухом, роботою, реалізацією.
Зараз я розумію, що люди дуже різні. Комусь необхідний темп і професійна реалізація, як мені, а хтось по-справжньому щасливий у більш спокійному, домашньому житті.
І головне переосмислення для мене — це усвідомлення, що мама побудувала саме те життя, яке хотіла. І це теж форма жіночої реалізації.
Якщо чесно, у моєму дитинстві не було великої кількості сталих сімейних традицій чи ритуалів. І зараз, уже будучи дорослою, я інколи думаю, що це трохи незвично. Але є як є.
Напевно, єдине, що повторювалося з року в рік і справді стало частиною моїх теплих дитячих спогадів, — це Великдень. Щороку ми їздили в Чернігів, де жили мої бабуся і дідусь, мамин брат із родиною, друзі сім’ї.
О п’ятій ранку ми всі разом йшли на святкову службу святити паски, а потім цілий день ходили в гості одне до одного, їли паски, гралися в битки яйцями й просто проводили час разом.
І, мабуть, саме Великдень — це єдине свято, з яким у мене справді асоціюється відчуття сімейної традиції.
Ще одна річ, за яку я дуже вдячна своїм батькам, — це те, що кожного літа ми обов’язково їздили на море. Це був незмінний ритуал дитинства. Спочатку Крим, пізніше Туреччина, але літо без моря у мене майже не траплялося.
І зараз я розумію, що це були не просто поїздки, а спосіб створювати спільні спогади.
Сьогодні я вже сама свідомо створюю традиції для своєї доньки й нашої родини.
Наприклад, для мене дуже важливо, щоб ми сідали за стіл без телефонів і гаджетів — просто говорили, слухали одне одного, ділилися тим, як пройшов день.
А ще у нас із Майєю є традиція, яку ми називаємо “п’ять дяк”. Перед сном ми по черзі називаємо п’ять речей, людей чи подій, за які сьогодні вдячні.
Це можуть бути зовсім маленькі моменти, але саме вони вчать помічати хороше в кожному дні.
Мені здається, саме такі ритуали і створюють відчуття дому — не конкретне місце, а атмосфера, у якій тебе чують, люблять і де є свої маленькі повторювані моменти тепла.
Я знаю, що я не ідеальна мама. У кожного з нас є свої слабкі сторони, помилки, моменти, які діти потім, можливо, обговорюватимуть із психологами.
Але мені дуже хочеться, щоб моя донька винесла з наших стосунків якомога більше любові, підтримки і внутрішньої впевненості в собі, а не травм чи страхів.
Напевно, найбільше я б хотіла, щоб через багато років вона могла описати мене словом “подруга”. Не лише мама, а близька людина, з якою можна бути собою, говорити чесно, ділитися будь-чим і знати, що тебе не засудять.
Я вже зараз свідомо намагаюся будувати наші стосунки не через страх чи жорсткий контроль, а через довіру, розмову, гумор і відчуття, що вона завжди може прийти до мене з будь-якою проблемою чи думкою.
І мені хочеться вірити, що, коли вона виросте, вона буде відчувати до мене одночасно і любов, і дружбу.
Світлини: klymentieva.v
